Волейбол у Русанівському ліцеї

Київ, десь у 1995 році: 
Спортивний зал із зеленою підлогою й великими літерами на стіні: «Швидше! Вище! Сильніше!». У повітрі запах дерева й старого лаку, чутно гамір й звуки ударів по м’ячу. М’яч здіймається вище рук, і в цю мить здається, що разом з ним підноситься й моє серце. Перша вдала атака — і команда вибухає вигуком «ТАК!».

З цього моменту знайомства з волейболом у Русанівському ліцеї минуло багато часу… Він став для мене більше, ніж спорт. Це місце, де я навчався приймати поразку, не втрачаючи гідності; і радіти перемозі, не забуваючи про інших. Тут перемога — не про «Я», а про «МИ».

У двадцати хвилинах одного сету на волейбольному майданчику вміщується ціле життя: радість і смуток, напруга й полегшання, віра і сумнів — і все переплітається й змінюється так швидко, що ти навчаєшся проживати емоції сміливо й чесно. Волейбол — це не просто гра - це дзеркало, у якому видно, як ти змінюєшся.

У Русанівському ліцеї для меня ця гра стала чимось більшим, ніж тільки спорт. Важливо, що це був не просто зал й сітка — це була частина ліцейної культури, і навіть місце сили, де спорт і навчання поєднались. Тут ми зростали не лише як учні, але й як люди: навчалися витримки, командній роботі. І це також були моменти, коли ролі учень-учитель відступали на другий план, адже ви граєте за одну команду й ціль одна на всіх- перемогти! Ліцей і волейбол були пов’язані настільки тісно, що іноді неможливо було уявити їх один без одного - волейбол замість уроків фізкультури (офіційно!), волейбол після уроків, волейбол на травнівках-вереснівках і ще багато років волейбола в ролі випускника ліцею по суботах та на щорічних турнірах під час зустрічі випускників! Це частина мого становлення як людини й особистості.

Якщо ти підліток:

Волейбол — це сцена, на якій ти вперше випробовуєш себе на сміливість. Тут чутно, як страх перетворюється на стрибок, а «не можу» — у «вийшло». Кожна подача — як шанс сказати світові: «Я тут». Кожний м’яч — це вибір: ризикнути чи відступити. І чим частіше ти ризикуєш, тим більше довіряєш собі й тим, хто поряд. Волейбол — це драйв, азарт, енергія й те саме відчуття: «Я росту. Я сильніший, ніж був учора».

Якщо ви батьки:

Аматорський волейбол — це безпечний, але водночас живий і захопливий командний спорт. Він навчає дисципліни не через жорсткий тиск, а через радість руху й регулярну гру. Він дає вашій дитині режим, здоров’я, друзів і найголовніше — досвід бути частиною команди. Тут дитина навчається приходити вчасно, дотримуватися слова, допомагати іншим, проживати радість і біль з тими, хто поряд. Це тренує не лише м’язи, але й характер.

Усе, що дитина набуває на майданчику, вона несе далі — у навчання, у дружбу, у життя.

Волейбол — це маленький світ, де підліток навчається бути дорослим, а дорослий — знов відчуває себе живим. І, можливо, саме в цьому і є сила волейболу: він об’єднує людей, навчає відчувати, довіряти й іти далі. Для когось це просто гра, для когось — хобі, а для меня й багатьох інших — ще один ліцей життя.

І я вдячний Русанівському ліцею за те, що він зміг об’єднати знання і гру у просторі, де уроки мають продовження на волейбольному майданчику і майданчик навчає не менше, ніш клас.

Юрій Кулик , випускник 1997 року

Коментарі